Євроклуб "Euroworld" КЗШ №114   

З VI—VII ст. Хорватію заселяли слов'янські племена, предки хорватів, які, за деякими відомостями, переселилися сюди з території нинішньої південної Польщі та Західної України (так звані білі хорвати).

У VIII—IX ст. Хорватію підкорили франки.

У IX ст. хорвати утворили окреме князівство, а 925 р. — королівство (перший король — Томіслав). Вони прийняли християнство і латинське письмо з Риму.

У 1102—1526 pp. Хорватія перебувала в персональній унії з Угорщиною, зберігаючи державну автономію з окремим парламентом (сабором) під владою угорських королів; приморська Хорватія (Далмація) була переважно під контролем Венеції.

У XVI—XVII ст. більшою частиною Хорватії володіла Османська Імперія, решта опинилася під владою Габсбургів.

Під час угорської революції (1848—1849) хорвати стали по боці Австрії й оголосили автономію; з 1867 р. Хорватію знов приєднано до Угорщини, яка мадяризувала хорватів.

У XIX ст. почалося національно-культурне відродження Хорватії в рамках загального південнослов'янського руху (т. зв. ілліризму), що пропагував єдність південних слов'ян.

29 жовтня 1918 р. Народний Сабор в Загребі проголосив самостійність Хорватії, яка 1 грудня 1918 р. увійшла до Королівства сербів, хорватів і словенців, (1929 року перейменованого в Югославію).

1939 року Хорватія одержала автономію в складі Югославії, а в 1941—1945 рр. існувала Незалежна Держава Хорватія в союзі з Німеччиною й Італією під проводом «поґлавніка» Анте Павеліча і партії «усташів».

У 1943—1945 рр. Хорватія була тереном запеклої боротьби між сербами і хорватами, комуністами й антикомуністами. Провідник партизанів Йосип Броз Тіто за допомогою СРСР і західних союзників здобув перемогу над німецькими військами й «усташами», і Хорватію було включено до комуністичної федеративної Югославії як одну з республік.

25 червня 1990 року було відновлено незалежність Хорватії, яку довелося відстоювати протягом п'ятирічної війни. 1 квітня 2009 р. Хорватію було прийнято в члени НАТО.[2] На даний момент правляча партія Хорватії це Соціал-демократична партія Хорватії.

У 2005 році Хорватія подала заявку на вступ до ЄС, яку після тривалого залагодження необхідних питань і моніторингів задовольнили в червні 2011 року, відтак до 1 липня 2013 року країна має стати 28-м членом ЄС

Країна розташована у північно-західній частині Балканського півострова, на перехресті між Центральною Європою і Середземномор'ям.

Площа території держави (включно з акваторією) — 89,810 км².

Площа суходолу — 56,610 км².

Площа внутрішнього моря — 33,200 км².

Площа економічної морської зони — 23,870 км².

Загальна площа економічної зони — 113,680 км².

Довжина берегової лінії — 5835 км.

Довжина берегової лінії материка — 1777 км (30,5 %).

Довжина берегової лінії островів — 4058 км (69,5 %).

Ширина територіальних вод — 12 морських миль

Хорватське Адріатичне узбережжя — одне з найбільш порізаних у світі: тут налічується 1185 островів та острівців (заселені лише 66). Найбільший — острів Крк; інші великі острови: Црес, Хвар, Паг, Корчула. Найбільші півострови — Істрія та Пелєшац, найбільша затока — Кварнер.

Хорватія межує з Боснією і Герцеговиною (довжина кордону — 932 км), Угорщиною (329 км), Словенією (501 км), Сербією на півночі (241 км) і Чорногорією (25 км на півдні). Загальна довжина сухопутного кордону становить 2197 км.

Морські кордони були визначені між Італією та Чорногорією і нині становлять 930 км. Між Хорватією та Словенією — у затоці Піран, між Хорватією та Чорногорією — у затоці Котор. Демаркаційна лінія морем визначається островами. Вона проходить по лінії фарватера. Цей простір становить державні кордони Хорватії.

Хорватія складається з 21 жупанії (округа): Беловар-Білогора, місто Загреб, Дубровник-Неретва, Істрія, Карловац, Копривниця-Крижевці, Крапина-Загор'є, Ліка-Сень, Меджимур'є, Осієк-Бараня, Пожеґа-Славонія, Примор'є-Горський Котар, Шибеник-Кнін, Сісак-Мославіна, Славонський Брод-Посавіна, Спліт-Далмація, Вараждин, Вировитиця-Подравіна, Вуковар-Срем, Задар, Загреб.

У свою чергу жупанії поділяються на громади та міста (у Хорватії 6695 населених пунктів, 204 з яких — міста, а решта — села). Великі селища складаються з кількох громад, але в більшості випадків селище відповідає місцевій громаді.

Крім того, існує два спеціальні самоврядні округи (котари), які перебувають під контролем сербської меншини, — Ґліна та Кнін.

Герб Республіки Хорватія — історичний хорватський герб, основою якого є 25 червоних і білих (срібних) полів, розташованих у шаховому порядку.

Прапор Республіки Хорватія складається з трьох рівних поперечних смуг червоного, білого і синього кольорів з історичним хорватським гербом у центрі. Верхня частина герба (корона) накладається на червону частину прапора, а частина основи накладається на синю область прапора.

Символізує прагнення хорватських патріотів до об'єднання Батьківщини.

Державний гімн Республіки Хорватія — «Lijepa Naša Domovino» («Наша гарна Батьківщино»). Автор віршів — Антун Міханович. Спочатку вірш був опублікований у журналі «Даніца» («Ранкова зірка») у 1835 під назвою «Hrvatska Domovina» («Хорватська Батьківщина»). У 1846 р. Йосип Рунянин під час служби в Глині склав мелодію на вірші Міхановича. А в 1861 р. Ватрослав Ліхтенеггер скомпонував і записав музику Рунянина.

Національне свято — 25 червня — День незалежності.

У XVII і XVIII століттях у Хорватії і Славонії творили поети і прозаїки аристократичного походження Петар Зринський (1621—1671) і Фран Крсто Франкопан (пом. 1671). Однак справді велике відродження літератури і мови XIX століття пов'язане з творчістю Павао Ріттера Вітезовича (1652—1713) і А. Качич-Міошича (1702—60). Із виникненням у 1830-х роках культурно-громадського руху ілліризму, на чолі якого став Людевіт Гай (1809—1872), загальною літературною мовою для хорватів і сербів стало штокавське наріччя. Становлення нового літературного покоління відбувалося навколо журналу «Даніца», який видавав Гай. Провідними фігурами цього покоління були поети Іван Мажуранич (1814—1890), який опублікував свої найкращі вірші у 1840-ті роки, і Петар Прерадович (1818—1872).

У наступному поколінні, що зазнало сильного закордонного впливу, висунулися новатори у віршуванні та оповідних жанрах поет Сильвіє Страхимир Краньчевич (1865—1908) і автор історичних романів Август Шеноа (1838—1881). Видатні романи та оповідання створювали в ту ж епоху Ксавер Шандор Джальський (1854—1935), Йосіп Козарац (1858—1906) і В'єнцеслав Новак (1859—1905), які зображували переважно життя і побут селянства. Найвидатнішим хорватським письменником 20 століття був Мирослав Крлежа (1893—1981) — поет, драматург і прозаїк. До впливових поетів першої половини століття належали Антун Густав Матош (1873—1914), Владимир Назор (1876—1949), Тін Уєвич (1891—1955), Антун Бранко Шимич (1898—1925), Добриша Цесарич (1902—1980), Драгутін Тадіянович (1905—2007), Іван Горан Ковачич (1913—1943) і В. Віда (1913—1960). На зміну їм прийшли Юре Каштелан (1919—1990), Весна Парун (1922—2010), Владо Готовац (1930—2000), Іван Сламніг (1930—2001) і А. Шолян (нар. 1932). Успіхи хорватської драматургії того часу пов'язані з іменами Іво Войновича (1857—1929) і Крлежі, який показав у циклі п'єс «Пани Глембаєви» розкладання вищого світу і занепад хорватської буржуазії.

Найвизначнішими романістами після Другої світової війни вважаються Петар Шегедін (1909—1998), Ранко Маринкович (1913—2001) та Слободан Новак (нар. 1924). Найвідомішим у світі хорватським письменником після Другої світової війни став Іво Андрич (1892—1975), удостоєний у 1961 році Нобелівської премії з літератури; головний його твір — епопея із трьох романів про батьківщину письменника, Боснію.