Есто́нія (ест. Eesti), офіційно Есто́нська Респу́бліка (ест. Eesti Vabariik) — держава у Північній Європі, що межує з Латвією на півдні та Росією на сході, на півночі омивається водами Фінської затоки, на заході — водами Балтійського моря та Ризької затоки. Площа країни становить 45 226 км², столицею і найбільшим містом є Таллінн.
Естонія — демократична парламентська республіка, що поділяється на 15 повітів. За чисельністю населенням, що налічує 1,29 млн осіб, це найменша країна Європейського Союзу, Єврозони та НАТО. Естонія має найвищий валовий внутрішній продукт на одну особу серед колишніх республік Радянського Союзу[3]. Держава є членом низки міжнародних організацій, зокрема ООН, МВФ, СОТ, ЄС, ОБСЄ, ОЕСР тощо.
Ще в праісторичні часи Естонія була заселена фіно-угорськими племенами естів.
Християнство прийнято після завоювання Братством Меча з Німеччини і Данією 1227 року. Після цього територія Естонії перебувала під владою різних країн — Данії, Швеції, Речі Посполитої, Російської імперії. Проте вищі верстви та середній клас залишалися переважно балтійсько-німецькими аж до 1918 року. Німці, що проживали на території Естонії, пішли з країни перед та наприкінці Другої світової війни.
Після зруйнування Російської імперії, внаслідок Жовтневого перевороту в Петрограді, Естонію проголошено незалежною республікою 24 лютого 1918 року.
13 листопада 1918 року постановою ВЦВК РСФРР Брестський мирний договір був анульований і розпочались воєнні дії за "звільнення" Прибалтики, Білорусі і України. В Естонії після відновлення Таллінської Ради робочих депутатів (19 листопада) і захоплення Нарви військами Червоної Армії (28 листопада) була проголошена Естонська Радянська Республіка (Естляндська трудова комуна) на чолі з Я. Анвельтом (7 грудня вийшов декрет Ради Народних Комісарів РРСФР про визнання її незалежності).» Але Радянська влада протрималась недовго і вже 19 січня 1919 року вся територія Естонії була звільнена від радянських військ.
Протягом 1920 року уряд Радянської Росії
«…був змушений визнати прибалтійські буржуазні держави і скласти з ними мирні договори. 2 лютого такий договір був укладений з Естонією…» [4].
Серед відомих політиків міжвоєнного часу — прем'єр-міністр Яан Тиніссон, Страндман, Ааду Бірк, Юрі Улуотс.
Перша конституція Естонії, прийнята в грудні 1920, передбачала парламентську республіку. Вища влада належала однопалатному парламенту (Державним зборам), які обирались у складі 100 депутатів. Виконавча влада (уряд на чолі з державним старійшиною) залежала від Державних зборів. Перша конституція не вводила посади глави держави (президента). Державний старійшина власне і був прем'єр-міністром, що виконував поряд з цим, лише деякі представницькі функції від імені держави.
В другій половині 20-х років деякі естонські політики почали критикувати конституцію 1920 року, стверджуючи, що вона не дозволяє забезпечити стабільний порядок. На початку 30-х років питання про зміну конституції стало вузловим пунктом політичної боротьби. Поряд зі старими партіями в кампанію за зміну конституції включилася і нова політична сила — «Естонський союз учасників Визвольної війни», або, як їх скорочено називали, вапси.
На двох референдумах у серпні 1932 і в червні 1933) був відхилений проект нової конституції, що пропонувався Державними зборами. Але конституційний проект вапсів в жовтні 1933 року був прийнятий переважною більшістю тих, що брали в ньому участь. Він передбачав, що чисельний склад Державних зборів скорочувався до 50 депутатів. Глава держави (державний старійшина) обирався населенням країни прямими виборами терміном на п'ять років. Він отримував право накладати вето на постанови Державних зборів і отримував практично необмежені права видавати закони у формі декретів. Крім того, він міг достроково закривати сесії Державних зборів, а також оголошувати — на свїй розсуд — нові вибори до парламенту.
Цю реформу конституції підтримали інші відомі політики, зокрема Костянтин Пятс, Йохан Лайдонер, Карл Ейнбунд (з 1935 р. — Каарел Еенпалу).
Нова конституція набула чинності з 24 січня 1934 року. Перемігши на референдумі, вапси мали усі шанси прийти до влади демократичним шляхом, перемігши і на виборах в квітні 1934 і одержати посаду глави держави і більшість у Рійгікогу.
Кандидатами на ці вибори були висунуті від вапсів генерал Андрес Ларка, від партій центру генерал Йохан Лайдонер, від аграріїв Костянтин Пятс і від соціалістів Аугуст Рей. Але, побоюючись приходу до влади такої радикальної сили, як вапси і вміло використавши свої нові повноваження, виконувач обов'язків старійшини, ветеран визвольного руху Костянтин Пятс, домовившись з Йоханом Лайдонером, який знову очолив естонську армію, здійснив 12 березня 1934 державний переворот.
Через кілька днів Костянтин Пятс своїм декретом відклав вибори Державних зборів і державного старійшини до закінчення терміну дії надзвичайного стану, тобто до осені 1934 року. Потім були визнані недійсними повноваження депутатів, обраних за вапсівськими списками у міські, селищні і волосні думи, де в січні 1934 року вапси мали найбільший успіх. Державні збори уже в квітні було розпущено на літні канікули.
У червні 1935 року відбувся судовий процес над керівниками «Естонського союзу учасників Визвольної війни». Проте не вдалося довести, що вапси хотіли здійснити державний переворот збройним шляхом. Суд засудив вапсівских лідерів до тюремного ув'язнення на терміни від шести місяців до одного року умовно. Після цього частина вапсівських діячів пішла на співробітництво з урядом, а інша частина приступила до підготовки збройного перевороту. Проте поліція 7 грудня 1935 року арештувала вапсів, що готували заколот. Цього разу суд присудив їх до тривалих термінів каторги, проте вони були звільнені за амністією в травні 1938 року.
27 серпня 1934 року К. Ейнбунд, заступник прем'єр-міністра і міністр внутрішніх справ, заявив, що уряд має намір зберегти внутрішній мир і категорично проти партійно-політичної боротьби, тому вирішив продовжити термін дії військового стану, що К. Пятс і зробив 7 вересня, продовживши його ще на рік, а 2 жовтня розпорядженням К. Пятса була закрита сесія Державних зборів . Уряд оголосив, що в даному складі Державні збори більше не будуть скликані, а будуть знаходитися в «стані безмовності». Протягом наступних трьох з половиною років К. Пятс правив країною без парламенту, видаючи законодавчі акти у формі декретів.
В грудні 1936 року були утворені Національні збори, яким належало підготувати нову конституцію.
При розробці конституції в Національних зборах за основу було взято проект К. Пятса. Ухвалений Національними зборами проект нової конституції не було винесено на всенародне голосування, — вона вводилася в дію декретом державного старійшини. З 1 січня 1938 року нова конституція набрала сили. Вона наддавала главі держави (президенту) дуже широкі повноваження. Парламент (Державні збори) ставав значною мірою залежним від нього. Президент мав право одноосібно, за допомогою декретів, видавати різні закони й відтерміновувати введення в дію тих законодавчих актів, що приймалися Державними зборами, він мав право розпускати парламент, призначати уряд і т. д. За новою конституцією Державні збори складався з двох палат — Державної думи (80 членів) і Державної ради (40 членів). Причому населенням обиралася тільки перша палата.
Вибори депутатів у Державну думу відбулись 24—25 лютого 1938 року. Урядова коаліція отримала 64 місця. Поза цим блоком лишилося 16 депутатів. Єдиний фронт комуністів і лівих соціалістів та група правих соціалістів, що приєдналася до них, провели в Державну думу 6 депутатів.
24 з 40 членів Державної ради — другої палати Державних зборів — обиралися установами й організаціями (місцевого самоврядування, професійними палатами, «Кайтселійтом» тощо). Шість чоловік входили до складу Державної ради в силу займаної посади (головнокомандуючий армією, єпископ лютеранської і митрополит апостольської православної церков, ректори Тартуського університету і Талліннського технічного університету, президент Естонського банку). 10 членів Державної ради призначалися главою держави. На початок квітня 1938 року всіх членів Державної ради було обрано і призначено.
Після чого на черзі постали вибори президента.
Нова конституція робила порядок обрання глави держави ще більш недемократичним. Згідно з вапсівською конституцією, вибори президента Естонії мусили бути всенародними. За конституцією 1938 року, право висувати кандидата на посаду президента мали тільки три представницькі органи — Державна дума, Державна рада і збори виборних представників від місцевого самоврядування. Кожний з цих органів мав право висунути лише одну кандидатуру. Якщо ж усі три органи пропонували того самого кандидата, то президент обирався не народом, а на спільних зборах, які проводили органи що висунули його кандидатуру. Така система повинна була відкрити К. Пятсу зелену вулицю до президентського крісла.
Все і пройшло досить гладко. У Державній думі були названі два кандидати — Костянтин Пятс і Яан Тиніссон. Оскільки з 79 присутніх на засіданні депутатів за К. Пятса проголосувало 65, а за Я. Тиніссона 14, кандидатом від Державної думи, природно, став К. Пятс. Ще простіше було в Державній раді та на колегії вибірників від місцевого самоврядування. Там узагалі виставили тільки одну кандидатуру — К. Пятса. 24 квітня 1938 року відбулися загальні виборні збори, де К. Пятс пройшов за переважної більшості голосів («за» — 219, «проти» — 19).
Першому президенту Естонії К. Пятсу було тоді 64 роки. Ставши президентом, він продовжував зміцнювати авторитарну владу, проте в дечому йшов на компроміси. Зокрема була прийнята нова конституція, відновлення роботи парламенту і допущення «малої опозиції». Був виданий закон про амністію, на підставі якого було звільнено 183 політичних ув'язнених. Це — 104 комуністи і 79 вапсів, але учасники невдалого збройного перевороту 1 грудня 1924 року під амністію не потрапили.
Однак це не означало цілковитого відновлення демократії в Естонії. Залишалися забороненими всі політичні партії, крім «Ізамаалійта». У 1934–1940 роках на всій території Естонії діяв закон про військовий стан, застосовувалися позасудові, поліцейські міри покарання. Але яких-небудь масових політичних репресій наприкінці 30-х років в Естонії не було.
Відносно сильне невдоволення режимом було в колах інтелігенції і серед робітників. Однак опозиція не була єдиною. Одна її частина, на чолі з Я. Тиніссоном, домагалася демократизації режиму, інша (ліві соціалісти і комуністи) боролася за соціалістичну перебудову суспільства. Однак до осені 1939 року опозиція не зуміла істотно похитнути політичний порядок. Все змінилося лише восени 1939 року, коли у внутрішньополітичне життя Естонії втрутилися могутні зовнішні фактори.
З початком Другої світової війни для економіки країн східної Балтики склалась несприятлива ситуація. Порушились торгівельні зв'язки з Англією та Францією і, навіть, з Німеччиною. Істотно зменшилась кількість сировини, що надходила з-за кордону до промислових підприємств, відповідно зросло безробіття. Одночасно, Німеччина та Радянський Союз підписали таємну угоду про розподіл «сфер впливу», за якою Естонія віддавался на поталу Радянського Союзу.
Керівництво Радянського Союзу на чолі зі Й. Сталіним, реалізуючи свої великодержавні амбіції, почало чинити тиск на Естонію. Керівництво СРСР вирішило застосувати збройну силу та погрожувало прямою окупацією, якщо прямі погрози не матимуть успіху. Відповідно до наказу Наркома оборони СРСР К. Ворошилова, 29 вересня 1939 року Червона армія мала бути готовою
«нанести потужний і рішучий удар по естонському війську» [5]
Розпочаті 27 вересня у Москві переговори між делегаціями Естонії і СРСР проходили під тиском з боку керівництва СРСР: літаки військово-повітряних сил СРСР неодноразово порушували повітряний простір Естонії; на кордоні зосереджене угрупування військ Червоної армії чисельністю 160 тис. чоловік, що мало 700 гармат, 600 танків та 600 літаків; торгове судно «Металіст» було, після невдалої спроби потопити його торпедами з підводного човна Щ-303, протаранене і потоплене міноносцем Військово-морського флоту СРСР, а звинувачення були висунуті Естонії, де, нібито, базувався «невідомий» підводний човен[6].
Відповідно до директиви наркома К. Ворошилова вже у жовтні 1939 року війська Червоної армії почали окупацію Естонії.
Під час розмови з Г. Димитровим 25 жовтня 1939 року Й. Сталін сказав:
Радянське керівництво вважає, що пактами по взаємодопомогу з Естонією, Латвією та Литвою знайдена форма, котра дозволить Радянському Союзові включити до своєї орбіти ряд країн. Але для цього поки що треба суворо дотримуватись їх внутрішнього режиму та суверенітету, не домагаючись радянізації. Настане час, продовжував Сталін, коли вони самі це зроблять[7].
16 червня 1940 Радянський Союз надіслав Ноти Латвії та Естонії із звинуваченням у порушенні договорів про взаємодопомогу і в агресивних намірах. Містилися вимоги реорганізувати уряди із включенням до нього дружніх СРСР політиків, дати дозвіл на введення додаткових контингентів Червоної армії в Латвію та Естонію. 17 червня до Латвії й Естонії введено радянські війська. 18 червня радянські війська вступили в міста Раакваре, Тана, Веро і Валк. 21 червня створено новий уряд на чолі з І.Вересом; склад кабінету узгоджувався з радянським представником А.Ждановим. 6 серпня 1940 року включена до складу СРСР як " Естонська РСР ".
Естонія відновила державну незалежність 20 серпня 1991 року, після Співочої Революції та розпаду СРСР. Відтак 20 серпня в Естонії — державне свято.
26 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР визнала незалежність Естонії.
Після того, як 31 серпня 1994 року Естонію полишили останні війська РФ, вона самостійно вибудовувала економічні й політичні відносини з Західною Європою та іншими країнами, стала членом НАТО 29 березня 2004 року. Естонія розпочала перемовини про членство в ЄС 1998 року та вступила до нього 1 травня 2004 року.
Естонія є конституційною демократією, президент якої обирається однопалатним парламентом кожні п'ять років. Уряд або виконавчу владу формує прем'єр-міністр, якого призначає президент. Уряд складається з 14 міністрів і призначається президентом після схвалення парламентом.
Законодавча влада належить однопалатному парламентові, Riigikogu — Державній Асамблеї, яку становить 101 депутат. Депутатів на чотирирічний термін обирає безпосередньо народ. Верховний суд — Державний Суд або Riigikohus, становлять 17 суддів, голову Верховного суду пропонує парламентові президент, і парламент призначає його на довічний термін.
|
