Ви увійшли як Гость
Група "Гості"Вітаю Вас Гость
Група "Гості"Вітаю Вас Гость
Середа
04.12.2024
10:41
04.12.2024
10:41
Євроклуб "Euroworld" КЗШ №114
| Наш час |
| Погода в Європі |
|
| Меню сайту |
| Категорії розділу | |||||
|
| Форма входу |
| Пошук |
|
|
| Карта світу |
| Календар | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| Наші досягнення |
 |
| Фоторепортаж |
                    |
| Статистика |
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
Головна » 2011 Жовтень 11 » Якою могла би бути політика ЄС щодо України
15:34 Якою могла би бути політика ЄС щодо України | |
 Українські політики легко й охоче декларують євроінтеграційні прагнення і водночас воліють не обтяжувати себе болісним реформуванням суспільних, економічних, культурних структур щоразу більше де-модернізованої країни. Європейські ж політики набагато обережніші у деклараціях й щоразу частіше воліють розважати про те, що Україні треба спочатку «побудувати Європу у себе вдома», а тоді вже мріяти про членство в ЄС. У результаті двосторонній діалог сповнений недомовок і непорозумінь. Такий стан не влаштовує багатьох як в Україні, так і в країнах Євросоюзу. Не новина, що ЄС має проблеми із виробленням спільної стратегії зовнішньої політики. Існують експертні групи, що прагнуть допомогти формуванню узгодженої та активної європейської закордонної політики. Одна із таких груп – Європейська Рада міжнародних відносин, створена низкою знаних політиків і інтелектуалів. Співробітники цієї Ради британець Ендрю Вілсон (автор низки праць про Україну) та румун Ніку Попеску недавно оприлюднили аналітичну доповідь «Перетворення присутності на силу: Уроки Східного партнерства». На думку авторів доповіді, дотепер ЄС не вдалося перетворити своєї присутності у східноєвропейському регіоні на спроможність досягати мети, визначати власні пріоритети та розуміти потреби інших. Більше того, нині «усі країни регіону, крім Молдови, менш демократичні, ніж п’ять років тому»: Азербайджан запровадив довічне президентство, у Вірменії зміна влади відбулася «у суто путінському стилі», у Грузії та Україні триває «небезпечна централізація» влади. Як наслідок, ЄС має тепер до діла «не з динамічними державами, що прагнуть європейського шляху, але із щоразу сильнішими авторитаризмами». Логіку поведінки урядів країн «Східного партнерства» у взаєминах із ЄС Вілсон і Попеску називають «неотітоїзмом», коли Брюссель розглядається як дійна корова, з якою можна постійно розігрувати карти протиріч на лінії ЄС–Росія, і при цьому уникати посутніх реформ, що неминуче загрожували би позиціям тих, хто нині при владі. Водночас, автори доповіді чесно визнають, що офіційні органи ЄС нерідко не дотримуються слова у взаєминах із країнами, що декларують європейські аспірації, а робочі групи в Брюсселі не раз «блокували, затримували чи зводили нанівець обіцянки, дані на найвищому рівні». Ендрю Вілсон і Ніку Попеску пропонують цілу серію конкретних кроків, які ЄС міг би зробити уже зараз заради зміцнення своїх впливів на сході Європи. Деякі пропозиції загальні і стосуються, наприклад, збільшення інвестицій у саморекламу та зростання медіа-присутності у країнах-сусідах (як у цьому контексті не згадати, що в Україні дотепер інформація про публікації у зарубіжній пресі здебільшого цитується за посередництвом російського – звісно ж, дуже вибіркового – сайту Иносми.Ру). Інші пропозиції дуже конкретні, і можна тільки шкодувати, що про них чомусь не доводилося чути з вуст українських чиновників, відповідальних за євроінтеграцію. Зокрема, автори доповіді пропонують поширити на країни-учасники «Східного партнерства» загальноєвропейські засади оплати роумінгу мобільного зв’язку; зменшити кошти користування банкоматами у країнах ЄС; надати студентам цих країн такий самий статус, який мають їхні колеги в ЄС (що істотно зменшить кошти навчання за кордоном). Зрозуміло, що всі ці заходи повинні поступово формувати у громадян України та інших пострадянських держав почуття «спільної Європи». Цій самій меті мало би слугувати заохочення України переймати певні елементи сучасного європейського життя: заборону куріння у громадських місцях, більшу увагу до проблем охорони навколишнього середовища (відмова від пластикових пакетів на користь паперових тощо). Вілсон і Попеску пропонують ЄС інтенсифікувати контакти із східноєвропейськими бізнесовими структурами, створити Торгові палати у країнах-сусідах; приступити до масштабного партнерства навіть із «чи не найбільш корумпованою та антиреформаторською» структурою – Міністерствами внутрішніх справ; переходити до практики спільних прикордонних патрулів та митниць (за відпрацьованими на польсько-німецькому чи угорсько-австрійському кордонах схемами). Автори доповіді пропонують Брюсселеві подумати над перерозподілом фінансової допомоги; звертають увагу, що кілька сотень мільйонів євро, які ЄС нині виділяє Китаю, Росії чи Індії, практично не змінюють ставлення цих великих держав до нього, а от відповідні вливання до економік країн-членів «Східного партнерства» були б там одразу помітні. Зрештою, Вілсон і Попеску закликають послідовно готуватися до скасування віз для громадян України, Молдови і Росії. Заклик вельми актуальний у світлі сучасної тенденції до замикання кордонів навіть перед членами Євроспільноти (маю на думці недопущення до Шенгенської угоди Болгарії і Румунії), не кажучи вже про часто ірраціональні страхи перед імміграцією, що охопили більшість країн ЄС. Дуже важливо, що автори доповіді підводять своїх читачів до достатньо очевидної, хоч і не вельми популярної на Заході, думки про те, що системні політичні, економічні, освітні, культурні реформи в нових членах ЄС були не тільки (а часто й не стільки) передумовою, як наслідком їхньої євроінтеграції. Відповідно, без активної, послідовної й узгодженої політики ЄС сподіватися чудесної «само-європеїзації» пострадянських держав, позбавлених і свободи пересування, і структурної підтримки, і активної культурної присутності, підстав небагато. Вілсон і Попеску підважують досить поширене в ЄС (особливо, серед еліт країн –давніх партнерів Москви) уявлення про «нормальність» і адекватність нинішнього статусу України як «сірої зони» між Євросоюзом та Росією. Водночас, вони уникають прямої постановки питання про перспективу повного членства в ЄС України чи Молдови і делікатно оминають дражливий сюжет про те, що «Східне партнерство» об’єднало держави із дуже різним рівнем європейських аспірацій. Висловлені у доповіді рекомендації можуть стати доброю підказкою українським дипломатам і урядовцям у формулюванні конкретних пропозицій поглиблення зв’язків України з ЄС навіть за умови принципового небажання останнього формально визнавати за Києвом «європейську перспективу». І останнє: подібні експертні доповіді мали би жваво обговорювати українські медіа. Навіть якщо їх оминуло увагою Иносми.Ру! Відсутність такого обговорення болісно нагадує про інформаційну ізольованість України, про її інерційну орієнтацію на російський і російськомовний медійний продукт, зрештою, про те, що європейська інтеграція – це передусім суспільний і культурний, а не суто політичний процес. | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |